У Дніпрі попрощалися з 20-річним студентом, який постраждав від російського удару

Кожна втрата у цій війні болить по-особливому, коли йдеться про зовсім юних людей, які лише починали свій шлях. Студент четвертого курсу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Дмитро Галак навчався на психолога. 3 вересня він зазнав тяжких поранень унаслідок російської атаки на Дніпро. Лікарі майже три тижні робили все можливе, аби врятувати хлопця, але поранення виявилися несумісними з життям.

Про втрату повідомили на сторінці університету. Там згадують Дмитра як людину, яка мала попереду навчання, професійний шлях і ціле життя. «Дмитру було лише 20 років… Він мав мрії, плани попереду — навчання, професійний шлях і ціле життя. Він мріяв стати психологом і допомагати людям. Для однокурсників і викладачів Дмитро назавжди залишиться частиною нашої університетської родини — світлим, доброзичливим і життєрадісним юнаком», — ідеться у повідомленні.

Ця історія — ще одне нагадування про те, що російські удари забирають не лише життя, а й чиїсь мрії, плани, майбутні професії. Пізно увечері 2 вересня Росія завдала ударів по Дніпропетровщині, зокрема по Дніпру. Тоді загинув 51-річний чоловік, ще шестеро людей отримали поранення. Унаслідок удару горіли автівки: три автомобілі знищено, ще дванадцять понівечено. Також були побиті вікна у дитячому садочку та сімох приватних будинках.

Що варто пам'ятати, читаючи такі новини? По-перше, за кожною сухою цифрою стоїть конкретна людина з іменем, обличчям і мріями — як Дмитро, який хотів допомагати іншим. По-друге, підтримка тих, хто переживає втрату, — це не формальність, а щоденна потреба: тепле слово, присутність поруч, готовність вислухати. По-третє, пам'ять про загиблих — це те, що ми можемо зберегти разом: розповідати про них, згадувати їхні імена, не давати втратам стати просто рядком у зведенні.

Якщо ви або ваші близькі потребуєте психологічної підтримки, не залишайтеся з болем наодинці — зверніться до фахівця чи до тих, кому довіряєте.

Дмитру було лише 20. Він мріяв стати психологом і допомагати людям. Найменше, що ми можемо зробити, — пам'ятати про нього і про всіх, чиї життя обірвала ця війна.