50 місяців у полоні: як мати Родіона отримує від сина білі троянди

Родіон Номировський із Південного на Одещині — молодший із двох синів Валентини, різниця у віці між братами становить 16 років. За словами матері, до повномасштабної війни вони спілкувалися багато й були близькими не лише як родичі, а й як друзі. Після початку вторгнення обидва сини вирішили долучитися до війська: спершу служили разом, згодом їх направили на різні напрямки. Старший син був командиром взводу на Херсонщині, а Родіона, який теж командував взводом, відправили на Харківщину.

На службі Родіон щоранку та щовечора надсилав матері короткі відео, щоб вона знала: з ним усе гаразд. 10 липня 2022 року він перестав виходити на зв'язок. Згодом Валентина дізналася, що автомобіль, у якому їхали її син та його водій, потрапив під артилерійський обстріл — обидва були поранені та опинилися в російському полоні. Спочатку родині повідомили, що Родіон зник безвісти.

Відтоді жінка почала шукати інформацію самостійно: телефонувала до різних установ і все, що вдавалося з'ясувати, записувала у зошит. «По 50 дзвінків в день було, навіть більше. Я знайшла інформацію про нього, що живий і поранений», — згадує Валентина. Через деякий час вона отримала підтвердження, що син у полоні. Загалом він перебуває там 50 місяців — із липня 2022 року.

Що допомагає родині тримати зв'язок:

— Скористатися «мостом» через звільнених військових. Родіон просив тих, хто виходить із полону, зателефонувати матері, а за можливості — передати їй білі троянди. До Валентини в Південне з такими звістками вже приїжджали четверо захисників.

— Зберегти власний символ родини. Білі троянди Родіон дарував матері ще до повномасштабної війни, вважав їх вишуканими. «Я червоні теж люблю, але тепер вже білі – це понад усе. Це вже символ моєї родини», — каже Валентина.

— Продовжувати писати листи. Відтоді, як син потрапив у полон, жінка пише йому та бере участь в акціях на підтримку українських військовополонених і зниклих безвісти.

— Пам'ятати про дати. 19 серпня у Родіона день народження. Поки син у полоні, Валентина щороку замовляє цього дня торт і пригощає друзів, близьких та сусідів.

— Шукати будь-які відомості про його стан. Саме через звільнених військових Валентина дізнається, як поводиться син: за їхніми розповідями, він читає іншим полоненим книжки вголос, співає, коли це дозволяють, і намагається підтримувати людей поруч.

Найбільше Валентина чекає звістки про повернення сина в Україну.

Коротко: навіть у полоні зв'язок із рідною людиною можна підтримувати — через тих, хто вийшов на волю, через листи, спільні символи й дати, які родина не забуває. Це не замінює зустрічі, але допомагає триматися обом.