Село гончарів на Буковині: як 86-річний майстер зберігає ремесло предків

Після Другої світової війни в Коболчині працювали 257 гончарів, а глиняний посуд виготовляли цілими родинами. Нині ремесло продовжують лише двоє людей, і один із них — 86-річний Іван Гончар, який не лише працює з глиною, а й досліджує історію коболчинського гончарства та збирає пам'ять про місцевих майстрів.

За словами майстра, перша письмова згадка про гончарство в селі датується 1447 роком. «У молдавській грамоті про це писали. 580 років нашому гончарству. Вже тоді тут були «маститі», тобто хороші гончарі. І відтоді справа передається з покоління в покоління», — розповідає Іван Гончар. Ремесло він перейняв у спадок: його діди, батько та троє братів також були гончарями. Окремої школи в селі не було — діти навчалися у батьків.

Гончарними були цілі родини. Чоловіки формували вироби, а жінки та діти допомагали копати й носити глину, переносити посуд. Працювали в селі й жінки-гончарки. «Було і 12 жінок. Дуже гарні майстрині. На фото у музеї є гончарка Гафина, вона робила на рівні з чоловіками», — показує майстер.

Поширенню ремесла сприяли природні умови — у цій місцевості є поклади жирної глини. «Глина була у кожного своя біля хати. Я, наприклад, вдома копаю», — каже Гончар. На полях навколишніх сіл знаходять фрагменти посуду часів Трипільської та Черняхівської культур, частину таких знахідок люди передають майстру.

Коболчинські гончарі виготовляли вироби різних розмірів і призначення. Найбільше робили горщики для їжі. «Коболчинський гончар вмів робити все: від півника і до великого гаваноса», — розповідає Іван Гончар. Слоїки використовували для сиру, бринзи та сала, у великих посудинах квасили капусту, помідори й огірки. Великі горщики, які називали горнцями, були потрібні для приготування їжі на велику родину, а також на весілля чи хрестини. Для води робили ємності з вузьким горлом. «Наливали сюди води та затикали качаном від кукурудзи. Йшли в поле, викопували ямку, клали туди та засипали землею. На обід відкривали і холодну воду пили. Я це називаю «коболчинський холодильник»», — пояснює майстер.

Особливістю місцевого гончарства була задимлена кераміка, яку називали «Коболчинською сивою Марфою». Щоб посуд набував чорного кольору, під час випалювання перекривали димохід печі — дим накопичувався всередині й закопчував глечики та миски. Нині Іван Гончар намагається відновити цю традицію. Крім задимлення, посуд покривали поливою, випалюючи виріб двічі.

Після Другої світової війни в Коболчині нараховували 257 гончарів. Батько Івана Гончара — Іван Федорович — створив при колгоспі бригаду гончарів, яка приносила господарству дохід. Вдень люди працювали в колгоспі, а після роботи бралися до гончарства. Готовий посуд продавали на базарах та обмінювали на продукти. Мірою під час обміну слугував сам посуд: за нього могли насипати дві такі самі мірки зерна. «Кукурудзу, зерно, пшеницю, квасолю — ми все міняли. Це був такий бартер раніше. Було вигідно і нам, і господині. Бо вона не мала грошей купити посуд, а за зерно взяла», — пояснює гончар. Вироби перевозили кіньми, а коли їх забрали, майстри робили колісні возики та запрягали корів. Іван Гончар згадує, як разом із батьком возив кераміку за 25 кілометрів на базар у молдавське село Бричани.

З часом потреба у традиційному посуді зменшилася, і заробляти лише гончарством стало складніше. Сьогодні Іван Гончар — один із двох жителів села, які продовжують ремесло. Зараз працювати простіше: частину роботи виконують електричні круги, глином'ялки та сучасні печі. Водночас таке обладнання потребує витрат. «Зараз набагато легше — є техніка, гончарні круги. Але на це потрібні гроші. Наприклад, гончарний круг коштує 35–40 тисяч гривень. Найпростіша маленька піч — 60–70 тисяч», — розповідає майстер.

Щоб зберегти історію села, Іван Гончар створив музей, де розмістив понад чотири тисячі експонатів, близько тисячі з них — гончарні вироби. Частину речей він шукав по домівках односельців. Майстер намагається встановити авторів кожного виробу та відшукати інформацію про їхні родини. «Буває, діти приходять до мене. Я питаю прізвище — і по пам'яті знаю, хто є в мене. Потім їм кажу: "У вас прапрабабка чи прапрадід був гончар", і показую фотографію. А вони і не знали», — ділиться чоловік. Зараз він готує зібрані матеріали про коболчинських гончарів до друку окремою книгою.

Окрім музею, Іван Гончар веде дитячий гурток, де знайомить дітей із гончарством та історією села. Каже, що гончарство потребує витримки. «Сама робота спокійна. Тебе, як людину, заспокоює. Ти працюєш, думаєш, чи співаєш, чи якісь плани складаєш», — ділиться майстер. Його мета — зберегти не лише техніку виготовлення кераміки, а й пам'ять про людей, завдяки яким Коболчин став селом гончарів.