Як родини з Черкащини шукають рідних на обмінах полонених

19 серпня з російського полону в межах обміну повернулися четверо військових з Черкащини. Але імена звільнених наперед не повідомляють, тож родини тих, хто досі у полоні або вважається зниклим безвісти, вирушають на обміни власноруч — з надією зустріти своїх близьких.

Для багатьох черкаських родин шлях на обмін починається з Соборної площі в Черкасах. Марина Калашнікова, мати зниклого безвісти військового, розповіла, що виїхала о четвертій ранку: «Все труситься, нервую страшенно». Вона їде, щоб спробувати знайти сина.

Микола Письменний їздить на обміни, аби підтримати інші родини, і досі сподівається на повернення свого сина, хоча його тіло вже повернули в межах обміну. «Ще сподіваємось, що він живий, хоч ми його і поховали, але не знаємо кого — ДНК незалежне зробити не дали», — каже він. Чоловік зауважує, що з 57-ї бригади обмінюють дуже мало.

Наталія Шемшур, дружина зниклого безвісти захисника, поїхала на обмін уперше. Вона сподівається, що хтось зі звільнених хлопців упізнає її чоловіка, адже про нього немає жодних підтверджень — лише статус безвісти зниклого.

У Чернігові на звільнених чекають сотні людей з різних куточків України. Світлана Роман, дружина зниклого безвісти бійця, приїжджає не вперше: «Кожен раз сподіваюсь, що я його зустріну тут. Він останній раз приїжджав додому і сказав: чекай, я в лютому приїду. Я приїжджаю і один і другий лютий, і не тільки лютий».

Юлія Горобець також чекає на сина, який вважається зниклим безвісти. Вона вірить, що колись повернуться не лише підтверджені полонені, а й ті, про кого немає звісток.

Діна Ткаченко чекала чоловіка понад два роки. Він зник 22 липня 2024 року, а вже 13 серпня родина дізналася, що він у полоні. Цього разу він нарешті повернувся додому.

Під час обміну 19 серпня звільнили чотирьох черкащан, але серед них не було тих, на кого чекали родини, що приїхали разом з журналістами. Наталія Тараненко, яка чекає брата, чоловіка і племінника, каже: «Дивлячись на нас зараз це дуже тяжко, але водночас і радісно, що родини отримали таку гарну звістку, але ми все одно будемо чекати та вірити».

Голова громадської організації «Точка опори» Лариса Махиня розповіла, що поїздку організували на прохання родин, адже не всі можуть приїхати самостійно. Вона зазначила: «З наших родин на жаль офіційного статусу полонених немає в жодного з їхніх рідних, всі з родин безвісти зниклих, тому всі їдуть не з впевненістю, а з маленькою надією».

Напряму поспілкуватися зі звільненими неможливо, тому родини передали їм фото зниклих безвісти черкащан. Ці світлини з даними та номерами телефонів через координаційний штаб мають дійти до звільнених — раптом хтось упізнає знайоме обличчя.

Після повернення на звільнених чекає ще довгий шлях: лікування, реабілітація, карантин у медзакладі. А далі вони самі вирішуватимуть — продовжити службу чи повернутися до цивільного життя. А для тих, хто досі чекає, головне — не втрачати віри.