Борис Антоненко-Давидович: мовний скарб і три родини

Ви коли-небудь замислювалися, що справжнє багатство — це не майно, а внутрішній скарб? Борис Антоненко-Давидович довів це власним життям. Він усе втратив — свободу, родини, роки — але зберіг найдорожче: мову. І саме це допомогло йому відчути щастя.

Народився майбутній письменник 1899 року в Засуллі, передмісті Ромен, у родині з козацьким корінням. Його далекий предок, козак Антоненко, якось голими руками задавив ведмедя, що вирвався від заїжджих ромів. За цю силу йому й додали друге прізвище — Давидович. До Бориса ж дійшло вкорочене — Давидов. Але він повернув собі повне наймення, наголошуючи, що це не псевдонім, а справжнє прізвище, яке відновлює його українську належність.

Цікаво, що українську Борис знав не змалку. Через батькову роботу сім’я переїхала до Брянська, тож першою мовою хлопчика стала російська. Коли шестирічним він повернувся до Охтирки, дід заговорив до нього «по-нашому», а хлопцеві було ніяково зізнатися, що він нічого не розуміє. Утім, українську він швидко опанував, граючись із місцевими дітьми. Це стало початком його мовної подорожі.

Письменницьку кар’єру Антоненко-Давидович відлічував від 1923 року, коли вийшло його оповідання «Останні два». Він писав про Україну, революцію, більшовиків. Був членом літературних угруповань АСПИС і «Ланки» (майбутнього МАРСу). Сучасники згадували його як вродливого чоловіка з сіро-блакитними очима та буйним чубом, який літав, коли він сміявся.

На початку 1930-х письменника почали цькувати, тож він виїхав до Казахстану, але й там його заарештували. Після років у тюрмах і таборах він боявся, що втратив мову. Проте зробив висновок: «Втративши в житті все, я зберіг найдорожчий свій скарб!» Цим скарбом була українська мова.

Він досліджував живу мову, написав книгу «Як ми говоримо», яку розібрали за мить. А ще — статтю «Літера, за якою тужать» про повернення літери «Ґ», вилученої з правопису 1933 року. Дискусію тоді згорнули, а літеру повернули лише після смерті мовознавця.

Особисте життя письменника було драматичним. Він мав три родини. Перша дружина Віра Баглій виходила його після тифу, народила сина Левка. Друга — акторка Наталя Карпенко, з якою народилася донька Ярина. Після арешту Борис порадив Наталі забути його, але вона не зреклася й чекала. У засланні в Сибіру він створив третю сім’ю з Ганною Шемердяк, народився син Євген, а доньку Ганни Ярину письменник удочерив. Наталя так і не пробачила йому іншого шлюбу.

Після повернення до Києва Антоненко-Давидович зблизився зі старшою донькою Яриною. Коли його знову перестали друкувати й почалися обшуки, він довіряв їй свої рукописи. Вони мали умовний знак: якщо батько пише, що «заболіла голова», донька має приїхати по тексти. Ярина зберегла його твори та створила книжку спогадів «Мій батько — Борис Антоненко-Давидович».

Ця історія — нагадування: навіть у найтемніші часи можна зберегти свою сутність, мову й гідність. А ще — що справжня любов і підтримка рідних здатні подолати будь-які відстані та випробування.