Живемо під тривогами: як не втратити чутливість до небезпеки
На п'ятому році повномасштабної війни ми поступово звикли жити поруч із небезпекою — і це природно для психіки. Але в такої адаптації є зворотний бік, про який варто знати.
Гуляємо в парках, працюємо, зустрічаємося з близькими — навіть коли лунає сирена. Психологиня Олена Дацун пояснює: це не втома, а адаптація, адже психіка не може перебувати в постійному страху. З одного боку, це свідчення нашої здатності жити далі. З іншого — ми поступово втрачаємо толерантність до небезпеки й перестаємо реагувати там, де реакція справді потрібна. За її словами, це як дві сторони однієї медалі: ми адаптуємось і водночас втрачаємо різкість реагування на небезпечні явища, а нервова система зрештою доходить до критичної межі й просто перестає відповідати.
Як не дійти до цієї межі? Повертайте собі хоча б маленьке відчуття контролю — смачна кава, додаткова година сну, час із дитиною, будь-яка проста дія, яка занурює вас у «тут і тепер». Психологиня радить нагадувати собі: «зараз мені страшно, це нормально», а далі питати себе — що я можу для себе зробити?
Навіть у бомбосховищі не варто просто чекати відбою. Малюйте, читайте, розмовляйте з дитиною — контакт із батьками теж стає опорою. Пані Дацун радить подумати, чим ви можете зайняти дитину і себе, яку спільну діяльність обрати: малювання, читання, мультфільми чи просто розмова. Повернутися в діалог і контакт із дитиною — це значно важливіше.
Продумайте заздалегідь і свої звичні маршрути: де саме ви можете сховатися, якщо дорогою пролунає тривога. Таке прогнозування — це повернення до звичного життя. І не забувайте планувати: плани на завтра чи на місяці вперед повертають відчуття життя, не обмеженого черговою тривогою.
Особлива увага — дітям. Дивіться не лише на те, як дитина поводиться під час тривоги, а й на те, що відбувається після неї. Головний маркер — чи повертається вона до звичного життя. Насторожити мають різкі зміни: якщо дитина перестає мріяти й хотіти, змінює режим сну, харчування, ігри чи зовнішній вигляд.
Рятувальники нагадують: сподіватися почути дрон — хибна уява. Речник ДСНС Павло Петров розповідає, що люди, які перебували в будинках, куди влучило, просто не чули звуку вибуху: дрони планують на ціль із великої висоти й використовують двигуни, які майже не чутно під час заходу на ціль. Не працює й надія, що встигнете втекти: на відкритій місцевості захисту немає, а небезпеку несуть уламки ракет і дронів та робота протиповітряної оборони. Найбезпечніше місце — усе, що нижче рівня землі.
Тож правило просте: почули сирену — не чекайте вибуху, не виглядайте, чи щось летить, і не розраховуйте на власну швидкість. Прямуйте до укриття й залишайтеся там до відбою. А якщо дитина запитує, чому на місці трагедії лежать іграшки та квіти, — говоріть із нею чесно, як пані Сніжана з онукою Мартою, яка пояснює дівчинці, хто напав на нашу країну.
