Три арешти й закрита кафедра: як імперія зупиняла Івана Франка

Чи знали ви, що Іван Франко міг викладати у Львівському університеті, але посаду так і не отримав? Причина була не в наукових здібностях, а в тому, що влада бачила в ньому небезпечного вільнодумця.

У червні 1877 року Франка, тоді студента філософського факультету, вперше заарештували. Приводом стало не зброя чи змова, а листування. Австрійська таємна поліція перехопила листи від Михайла Драгоманова, який тоді жив у Женеві, де був осередок політичної еміграції. Франка та його соратників звинуватили у створенні таємної соціалістичної організації. За тодішнім кримінальним кодексом поширення соціалістичних ідей прирівнювали до державної зради. Майже дев'ять місяців у камері разом із кримінальними злочинцями стали для нього важким випробуванням. Процес був показовим: влада хотіла заздалегідь задушити робітничий рух. Після звільнення Франко отримав тавро «неблагонадійного», що закривало шлях до державної служби.

У березні 1880 року його заарештували в Коломиї. Формально — через підозру в підбурюванні селян до бунту. Влада панічно боялася аграрних заворушень, тож самої появи відомого радикала на Покутті вистачило для ув'язнення. Три місяці в антисанітарних умовах коломийської в'язниці серйозно підірвали його здоров'я. Але найгіршим було звільнення: поліція етапувала Франка до Нагуєвичів пішки, під конвоєм, разом із волоцюгами та злодіями. Це було приниження, спроба зламати дух.

Третій арешт стався у серпні 1889 року у Львові. Франка затримали разом зі студентами, які прибули з Російської імперії. Через загострення відносин між Віднем і Петербургом австрійська контррозвідка підозрювала шпигунство всюди. Франка звинуватили в намірі відторгнути Галичину від Австро-Угорщини на користь Росії. За два з половиною місяці звинувачення зняли через відсутність доказів, але репутація політичного вигнанця закріпилася.

А тепер про кафедру. У 1893 році Франко захистив докторську дисертацію у Віденському університеті, а його науковим керівником був Ватрослав Ягич, відомий хорватський славіст. Після цього Франко мав усі підстави претендувати на посаду професора кафедри української (руської) літератури Львівського університету. У 1895 році він прочитав пробну (габілітаційну) лекцію про «Наймичку» Тараса Шевченка. Колегія філософського факультету була вражена глибиною аналізу та ерудицією і одноголосно рекомендувала його на посаду доцента.

Але остаточне рішення ухвалювали у Відні, в Міністерстві віросповідань і освіти. Галицький консервативний політикум, переважно з польської аристократії, розгорнув кампанію проти призначення. Намісник Галичини граф Казимир Бадені та міністр освіти Станіслав Мадейський відмовилися затвердити рішення університету. Публічно причину не озвучували, але в кулуарах говорили: людина з трьома судами за плечима, переконаний соціаліст і критик імперських порядків не може виховувати молодь у державному університеті. Кафедру зрештою віддали Олександру Колессі — науковцю, який демонстрував лояльність до корони.

Для Франка ця відмова стала важким ударом, раною, яка не загоїлася до кінця життя. Імперія, яка пишалася лібералізмом, у його випадку показала інше обличчя: страх перед вільною думкою виявився сильнішим за повагу до науки. Але час усе розставив на місця. Сьогодні Львівський національний університет імені Івана Франка носить ім'я людини, яку колись не пустили на його кафедру, тоді як імена тих чиновників загубилися в архівах.

Коротко: Франка тричі ув'язнювали за політичними мотивами, а згодом не допустили до викладання попри блискучу наукову кваліфікацію. Ця історія нагадує, що іноді перешкоди на шляху — це не про брак здібностей, а про обставини й упередження. Якщо ви стикаєтеся з відмовами, варто пам'ятати: справжня оцінка приходить із часом.