Як родина з Одещини понад рік розшукує безвісти зниклого військового

Що робити, коли звістка про зникнення близької людини не дає спокою, а відповіді немає? Історія Валентини Бондаренко з Роздільнянщини показує, як наполегливість і віра можуть стати опорою в найважчі часи.

Її чоловік Олександр був мобілізований 2 березня 2025 року. До цього він не мав військового досвіду, але не вагався з рішенням стати на захист країни. «Одну його фразу пам'ятаю: "Валь, тобі соромно не буде? Мені вже не 20, не 30, мені вже майже 40 років. Тобі не буде соромно, якщо я сидітиму вдома під спідницею?"» — згадує жінка.

Після навчання Олександра направили на Дніпропетровщину. Подружжя постійно підтримувало зв'язок, а про бойові виходи чоловік майже не розповідав. Остання розмова відбулася ввечері 7 травня 2025 року. Валентина почула постріли, але Олександр пожартував, що вони «йдуть вивчати місцевість» і стрілятиме «по банках». О 21:57 він прочитав повідомлення від молодшого сина: «Тату, я тебе люблю» — і зв'язок обірвався.

Уже наступного ранку жінка не змогла додзвонитися до чоловіка. Вона почала обдзвонювати військову частину, шукати побратимів. Лише 18 травня їй офіційно повідомили, що Олександр зник безвісти з 11 травня. «Я стояла в холі, коли мені зателефонували й сказали: "Ваш чоловік вважається безвісти зниклим із 11 травня". Я кажу: "Сьогодні вже 18-те. Як же так? Чому ж ви мовчали?"» — ділиться вона.

Перед виходом на позицію Олександр залишив у наметі документи, картки, шеврони, гаманець і навіть годинник, який майже ніколи не знімав. Із собою взяв лише обручку.

Валентина самостійно почала пошуки: зверталася до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Вона знайшла побратимів чоловіка за світлинами та списками, обдзвонювала їх. Один сказав: «Не шукайте, він — 200». Інший додав: «Не маю права нічого говорити».

Жінка бере участь в акціях на підтримку родин безвісти зниклих. «Такі акції потрібні. І мій чоловік пішов захищати. Я розумію: мене, своїх дітей, але й вас також. І мого чоловіка має шукати не лише я, а й держава», — наголошує вона.

Разом із родиною Валентина здала зразки ДНК та записалася на перегляд електронного каталогу невпізнаних тіл, хоча сподівається, що ці дані не знадобляться. Попри біль, вона продовжує допомагати військовим: донатить, передає необхідні речі. «Чекаю будь-якого: пораненого, покаліченого, але тільки щоб був живий. Усе можна пережити, аби тільки був живий», — зізнається жінка.

Історія Валентини нагадує: навіть коли здається, що виходу немає, важливо діяти — шукати, питати, не мовчати. Бо кожен голос може наблизити відповідь.