Повернення ветеранів до цивільного життя: 5 кроків, які змінять систему
Понад 1,3 мільйона українців уже мають статус ветерана чи учасника бойових дій, а з родинами ця цифра зросте до 5–6 мільйонів. Держава ухвалила стратегії, та чи відчує це сам ветеран?
Понад 1,3–1,5 мільйона людей в Україні вже мають статус учасника бойових дій або ветерана війни — це 4–5% населення на підконтрольній території. Разом із родинами після війни ця цифра сягне 5–6 мільйонів, а за прогнозами World Economic Outlook — до 9 мільйонів осіб, тобто 26,5% громадян у 2030 році. Лікування поранень — лише перший крок. Головний виклик — повернути колишніх військових до самостійного цивільного життя, роботи та забезпечення власних родин.
Наприкінці 2024 року уряд затвердив Стратегію ветеранської політики до 2030 року з операційним планом на 2024–2027 роки та Стратегію переходу від військової служби до цивільного життя до 2033 року. Реформа увійшла до плану України для Ukraine Facility. Ексміністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова зазначала, що це має наблизити країну до стандартів ЄС і НАТО.
Та на практиці підтримка залишається розрізненою. У 2025 році ветеранську сферу регулювали понад 20 законів, 13 указів Президента та понад 30 підзаконних актів, а закону, який чітко закріпив би маршрут ветерана, досі немає. Через брак кадрів і координації між ТЦК, військовими частинами та цивільними органами людям доводиться самостійно ходити між установами.
Що варто змінити вже зараз
1. Готуватися до демобілізації заздалегідь. За прикладом американських програм TAP та SkillBridge складати індивідуальний план переходу, проходити цивільне стажування ще за 180 днів до звільнення зі служби.
2. Запровадити принцип «немає неправильних дверей». Як у Британії в межах програми WAR: перше звернення до ЦНАПу, лікарні чи служби зайнятості запускає єдиний маршрут без повторного збору довідок.
3. Провести стрес-тест системи. Змоделювати сценарії одночасної демобілізації та перевірити спроможність громад, наявність фахівців і інфраструктури до масового повернення військових.
4. Оцінювати потреби ветерана і доглядальника окремо. Бо нині держава покриває лише 21% реальної потреби у довготривалому догляді, а 65% завдань беруть на себе родичі. Часто сім'я втрачає одразу два джерела доходу.
5. Міряти успіх не пільгами, а якістю життя: збереженим здоров'ям, постійною оплачуваною роботою та рівнем самостійності людини.
Коротко: ветеранська політика має стати інвестицією у відновлення країни. За даними ВООЗ, кожен долар, вкладений у лікування депресії та тривожних розладів, повертає близько 4 доларів за рахунок відновлення працездатності. А робота, за словами ветеран-підприємця Олександра Мартиненка, — ефективний спосіб повернутися до повноцінного життя.
