Підлітки-ВПО частіше звертаються до психологів: як допомогти дитині

Чи замислювалися ви, що відчуває підліток, якому довелося залишити дім — і не один раз? Директорка освітньої фундації GoGlobal Тетяна Коврига у своїй колонці розповіла про досвід роботи з такими дітьми. За два роки учасниками програм організації стали понад 38 тисяч підлітків, із них 3,5 тисячі — діти 14–17 років, які через війну були змушені змінити місце проживання. Чимало з них навчаються дистанційно або за змішаною формою.

За оцінками команди психологів, емоційний стан цих дітей постійно залишався крихким. Але цього року в організації побачили, наскільки він відрізняється від стану однолітків, які живуть у прифронтових громадах. «Він погіршився», — наголошує Тетяна Коврига.

Цифри це підтверджують: серед підлітків із прифронтових громад на індивідуальні консультації до психологів зверталися 13,8%, а серед ВПО — 17%. Та важлива не так різниця у відсотках, як зміст запитів. Ідеться про суїцидальні думки, завдання шкоди собі, насильство в сім'ї, сексуальне насильство та соціальну ізоляцію. У прифронтових громадах частіше звучать тривожність, емоційні труднощі, проблеми у стосунках, депресивні стани, невизначеність щодо майбутнього й професійного вибору.

За кожним таким зверненням стоїть конкретна дівчина чи хлопець — із власним набором труднощів: від страху й агресії до замкнутості, апатії та емоційного заціпеніння. Частина дітей уже мала досвід звернення до психіатра й медикаментозного лікування. Та є речі, які не вирішуються ані терапією, ані пігулками.

Особливо складним був досвід підлітків, для яких війна охопила більшу частину життя. Дехто вперше залишив домівку ще у 2014–2015 роках, а після 2022-го пережив повторне переміщення. Тобто втрата дому й невизначеність стали для них не одноразовою подією, а частиною життєвого досвіду. Як адаптуватися до нового місця, якщо адаптуватися доводилося вже кілька разів?

Показовий приклад: один підліток після переїзду продовжував навчатися онлайн у школі рідного міста, а в новій громаді хотів записатися на гурток, аби знайти друзів. Його не взяли — бо він не навчається у місцевій школі. Інший приклад: родина переїхала з Луганської області до Запоріжжя, а згодом — до одного з міст на заході України. Усе шкільне життя дитини минуло онлайн, і коли вона нарешті пішла до школи очно, виявилося, що їй важко встановлювати контакт з однолітками, розуміти соціальні сигнали та реагувати на конфлікти. Школу вона описувала як середовище, яке потрібно «терпіти».

Саме тому Тетяна Коврига радить починати не з питання «як дитині адаптуватися?», а з іншого: що громада чи школа робить, аби дитині було куди інтегруватися. Якщо цього немає, підліток формально перебуває у безпеці, але фактично залишається поза соціумом — і з роками стає «невидимим».

Що ж можна зробити вже зараз? По-перше, раннє виявлення. Його бракує, і проблема не лише в нестачі психологів — потрібна взаємодія школи, громади, соціальних служб і фахівців, причому задовго до того, як проблема стане кризою. По-друге, інтеграція в життя громади: дитині потрібні не лише консультації, а й друзі, команда, гурток, безпечне місце й дорослий, якому можна довіряти. Іноді найкраща психологічна підтримка — це можливість відчути себе «своїм». По-третє, довготривала підтримка: однієї консультації замало, якщо за нею стоїть досвід втрати дому, насильства чи тривалої ізоляції. До гарячих ліній діти не звертаються, до місцевого психолога — теж не завжди, особливо у малій громаді.

Важлива й робота із сім'єю. Батьки, які пережили переміщення, втрати й тривалий стрес, часто самі виснажені: усі сили йдуть на безпеку, житло й роботу, а емоційний стан дитини відходить на другий план.

У GoGlobal уже переглянули власні протоколи, працюють зі скеруванням і збільшують частку ВПО в програмах. Та, за словами Ковриги, цих зусиль замало. Суспільству варто працювати з наслідками війни для психічного здоров'я дітей не тоді, коли проблема стане невідворотною кризою, а створювати систему довготривалої підтримки вже зараз. І перестати сприймати дитину-ВПО лише як того, кому потрібна допомога: це підліток, який може й має стати повноцінною частиною нової громади.

Коротко: якщо поруч є підліток, який пережив переміщення, найважливіше — не залишати його наодинці. Запропонуйте йому гурток чи команду, будьте тим дорослим, якому можна довіряти, і не обмежуйтеся однією розмовою. Підтримка сьогодні — це те, з чим він увійде в доросле життя.