«Хочеться, щоб про героїв пам'ятали не лише рідні»: історія Олени Овчаренко

Чи можна зберегти пам'ять про людину так, щоб її ім'я не залишилося тільки в родинному колі? Олена Овчаренко з Кам'янця-Подільського відповідає на це питання справами: вона збирає історії полеглих захисників, видає книги пам'яті та разом із дітьми ходить на акції на підтримку військовополонених.

Олена родом із села Юнаківка на Сумщині, а до Кам'янця-Подільського переїхала три роки тому: діти навчаються у військовому ліцеї, сама вона працює у видавництві. За час повномасштабної війни вона втратила колишнього чоловіка та кума, а її товариш понад пів року вважається зниклим безвісти.

Колишній чоловік Олени до війни не мав стосунку до армії, не служив і не тримав зброї. Вони прожили у шлюбі десять років і виховували трьох спільних дітей. Після початку повномасштабного вторгнення він пішов захищати Україну, попри серйозні проблеми зі здоров'ям. «Він сказав, що все одно має стати як справжній чоловік на захист. Щоб інші чоловіки мали змогу виховувати своїх дітей, щоб в інших дітей був батько», — пригадує жінка.

Спершу він служив у теробороні на Сумщині, згодом потрапив до 44 окремої механізованої бригади, а після навчання його направили на Куп'янський напрямок. Попри розлучення, вони продовжували спілкуватися. Остання розмова була 28 серпня 2023 року — Олена відмовляла його їхати на позиції. «Я його відмовляла не йти. Він каже, що має». На початку вересня він перестав виходити на зв'язок. Згодом стало відомо, що на позиціях підрозділу стався приліт; тіло знайшли та ідентифікували. Поховали військового 21 вересня того ж року на Алеї Слави в Сумах. Йому було 45 років.

Пам'ять про нього Олена береже по-своєму: власним коштом видала книгу «Обличчя пам'яті», а коли приїжджає до Сум, разом із дітьми їде на кладовище. «Інколи мені здається, що я дуже мало для нього роблю. Бо хочеться, щоб пам'ятали більше про наших героїв. Бо, на жаль, так склалося, що про героїв пам'ятають лише тільки рідні».

Ще одна близька людина — кум Федір Радько. Він загинув у 39 років, служив у Національній гвардії. Після навчання йому пропонували стати інструктором, але він відмовився: «Він сказав, що своїх хлопців він не кине». Федір не був одружений і не мав дітей, натомість багато часу приділяв батькам, сестрі та племінниці, а після смерті чоловіка Олени став опорою і для її дітей. «Він для моїх дітей став опорою. Міг дати дружню пораду, підтримати мого сина. Він був ніби духовним татом». Він мріяв про власний будинок і сім'ю, але не встиг. Його мати також створила книгу пам'яті про сина, і Олена хоче долучити його історію до своєї ініціативи.

Незавершеною залишається історія товариша Артема: 21 лютого 2026 року він зник безвісти на Сумщині, служив у 95 окремій механізованій бригаді. Його досі шукають. «Разом із дітьми ходжу на акції на підтримку військовополонених. Після власного досвіду втрати особливо добре розумію, через що проходять родини зниклих безвісти», — каже Олена. Дітям вона пояснює: «Якщо ми стоїмо п'ять хвилин, годину — це нічого не дасть. А одна людина вийде з полону, повернеться додому, і ти можеш собою пишатися, бо ти дотична до цього».

Саме через роботу з книгами Олена вирішила створити стіл пам'яті — зібрати історії загиблих не лише з Хмельниччини, а й з інших регіонів. «Хотілося показати, що на сході є також і втрати, великі втрати, і ми також втрачаємо. І не хочеться, щоб було цього поділу». Спочатку вона думала, що збере близько десяти історій, — зрештою їх стало близько двохсот. Так само вона збирала імена загиблих сумчан для прапора до автопробігу на підтримку міста. Через безпекову ситуацію автопробіг не провели, але ідею збереження пам'яті продовжили.

Отже, що можна зробити вже зараз? Зберігайте світлини, листи, голосові повідомлення та історії близьких — вони мають значення не лише для вашої родини. Долучайтеся до акцій на підтримку полонених і зниклих безвісти: навіть кілька годин вашої присутності можуть важити для чиєїсь родини. І розповідайте про полеглих — уголос, у книгах, у спільнотах, бо «хочеться, щоб про них пам'ятали, а не вони були важливі тільки рідним».