Історія захисника: як рідні чекали на Володимира Галунку

Володимир Галунка народився 19 квітня 1986 року в селищі Козова на Тернопільщині. Після школи опанував будівельну справу в училищі. Постійної роботи в селищі не було, тож він брався за проєкти на різних будівництвах, аби підтримати родину.

Мати, пані Віра, згадує сина як товариського, доброго й турботливого. «Володя був для нас добрий, піклувався про усіх. Як ішов додому, то обов’язково щось купляв, приносив нам. Знав, що вдома на нього чекає ще тоді маленька племінниця, тож цукерки для неї завжди брав», — розповідає жінка.

18 березня 2024 року Володимира мобілізували. Спочатку два місяці навчання у Старичах на Львівщині, потім — Донеччина, населений пункт Новоолександрівка. Він тримав зв'язок із рідними до останнього. 16 травня востаннє телефонував матері й друзям, попросив не дзвонити й сказав, що передзвонить за кілька днів.

«Ти не дзвони до мене, а я тобі, як усе буде добре, через пару днів передзвоню. Але щось того дня мені стало зле, ніби серцем відчула біду», — пригадує пані Віра. Дзвінка так і не було. 21 травня родині повідомили: Володимир зник безвісти.

Далі — довгі місяці невідомості. Рідні сподівалися, що він у полоні, молилися й чекали. У травні 2026 року Володимир повернувся додому «на щиті». Прощання відбулося 18 травня, а 19 травня захисника поховали в рідній Козовій.

«Ми так чекали на нього. Надія була, щовечора молилася… Тепер, синку, молюся за твою душу», — говорить мати. У Володимира залишилися мати, сестра та племінниця.