Що робити, коли близька людина повертається зі служби: поради психологині

Чи доводилося вам чекати близьку людину зі служби й водночас ловити себе на думці, що ви вже не знаєте, як бути разом? «Ми так чекали, чому ж тепер нам складно разом?» — це одне з найчастіших запитань, які зараз чує практична психологиня та сексологиня Катерина Сіткова. Понад п'ять років вона працює у професії, зокрема в системному сімейному та кризовому підходах, а після початку повномасштабної війни значна частина її практики — це робота з військовослужбовцями, ветеранами та їхніми родинами.

За словами фахівчині, запити поступово зміщуються від кризових до питань довготривалої адаптації, стосунків, самореалізації та побудови життя в новій реальності. У військових і ветеранів це можуть бути тривога, порушення сну, дратівливість, складність розслабитися, емоційне відсторонення, конфлікти в родині, а також великий пласт питань про сенси й місце в житті: «Що робити далі? Де моє місце? Хто я тепер?»

Психологиня не любить уявлення, ніби людина просто «повернулася до цивільного життя» — достатньо приїхати додому, зняти форму, і все автоматично стане як раніше. Психіці потрібен час на перебудову, а звички, які допомагали виживати, у мирному житті можуть створювати напруження. Тому говорити варто не про повернення назад, а про адаптацію до нового етапу — і вона не має одного правильного терміну для всіх.

Що може зробити родина:

1. Відмовитися від очікування «стань таким, як до війни». Значний життєвий і бойовий досвід не може не вплинути на людину: можуть змінитися цінності, пріоритети, реакції, ставлення до часу й ризику. Важливіше разом зрозуміти, якою людина є зараз і як вона хоче жити далі. 2. Познайомитися заново. За час розлуки родина жила за новими правилами: самостійні рішення, побут, виховання дітей, фінанси. Тож варто домовитися про ролі, побут, особистий простір, гроші й близькість — не вимагаючи миттєвої близькості, а говорячи про власні потреби, а не через претензії. 3. Стежити за сигналами, але не патологізувати кожну реакцію. Настороженість, потреба побути наодинці чи труднощі зі сном після сильного стресу самі по собі ще не означають розладу. Дивитися варто на три речі: тривалість, інтенсивність і те, наскільки це заважає життю. 4. Звернутися по фахову допомогу, якщо стан довго не покращується або погіршується, людина майже не спить, постійно в сильному напруженні, ізолюється, не може працювати чи підтримувати стосунки, різко зросло вживання алкоголю чи інших речовин, є неконтрольовані спалахи агресії або сильне відчуття безнадії. А якщо з'являються думки про самогубство чи реальна небезпека для себе або інших — допомога потрібна невідкладно.

Окрема тема — фраза «Мене тут не розуміють». За словами психологині, за нею часто стоїть відчуття величезної різниці між власним досвідом і досвідом людей навколо. Не варто вдавати, ніби ми повністю розуміємо те, чого не переживали. Найбільші помилки цивільних — допитливі запитання на кшталт «А ти вбивав?» чи «Що найстрашніше бачив?», а також інша крайність: жалість або сприйняття кожного ветерана як травмованої чи небезпечної людини. Не треба боятися ветерана й не треба його героїзувати в кожній розмові.

Важливими для відновлення є робота, навчання, власна справа, громадська діяльність, спорт — усе, що повертає людині відчуття «я можу впливати на своє життя». Військовий досвід — це не лише пережите, а й компетенції: відповідальність, робота в команді, прийняття рішень у складних умовах, організованість, лідерство, здатність діяти за обмежених ресурсів.

Підсумуємо: підтримка не вимагає спеціальної психологічної освіти. Достатньо ставитися до людини нормально — без жалості, страху, допитів і непроханих діагнозів. Запитайте: «Як я можу тебе підтримати?» — і поважайте відповідь, навіть якщо це «нічого не потрібно». А родинам, виснаженим очікуванням, замість загального «якщо щось буде потрібно, скажи» краще запропонувати конкретне: забрати дітей, привезти продукти, просто посидіти поруч.