Юлія Опарівська, теща Степана Бандери: доля жінки, яку вбили за день до виїзду

11 вересня 2026, 10:00 ·719 слівредакція

Чи замислювалися ви, скільки жінок в українській історії залишилися в тіні своїх відомих родичів? Юлія Опарівська — мати Ярослави Бандери — усе життя вчила дітей, допомагала людям і втратила чоловіка та сина, а загинула за кілька годин до порятунку.

Юлія Опарівська народилася 10 травня 1898 року в селі Семушова поблизу Сянока. Її батько Василь Ганківський був учителем, а згодом шкільним інспектором, тож освіту й українську культуру в родині шанували змалку.

Під час Першої світової війни Юлія познайомилася з семінаристом Василем Опарівським. 1916 року вони повінчалися в Покровській церкві села Бонарівка, того ж року Василя висвятили на греко-католицького священника. За рік народилася донька Ярослава, ще за рік — син Лев.

Юлія закінчила університет у Відні, та польська влада довго не давала їй роботи — зрештою вона отримала початкову школу в селі Завадка. Згодом викладала в селах Замішанщини, брала участь у роботі «Просвіти», «Рідної школи», «Лугу», а з її ініціативи в Петрушевій Волі відкрили початкову школу. Вона проводила курси грамотності й куховарства, навчала німецької мови, позичала книжки, а за потреби допомагала породіллям.

Спокійне життя обірвала польсько-українська війна. Отець Василь добровільно вступив до Української галицької армії та став капеланом 11-ї Стрийської бригади УГА. У червні 1919 року під час Чортківської офензиви він дістав тяжке поранення і помер. Юлії був лише 21 рік, і вона залишилася вдовою з двома малими дітьми. Більше вона не одружилася, хоча пропозиції мала неодноразово.

Донька Ярослава поїхала до Кракова й 1940 року вийшла заміж за Степана Бандеру. Син Лев долучився до українського підпілля. У серпні 1942 року його заарештували німці, три місяці він провів у львівській тюрмі на Лонцького, де вишивав українські орнаменти на білому полотні, щоб не зламатися. 27 листопада 1942 року Лева Опарівського разом із 27 членами ОУН розстріляли на Кортумовій горі. Сам Степан Бандера на той час перебував у концтаборі Заксенгаузен.

Навесні 1944 року радянські війська наблизилися до Галичини, і Юлія розуміла, що залишатися небезпечно. Вона готувалася виїхати на Захід — за однією версією до Відня, за іншою до Берліна. 26 липня 1944 року разом із двома знайомими жінками вона дісталася до станції «Прибівка», але останній поїзд уже пішов, а наступний мав вирушити лише вранці. Супутниці вмовляли її повернутися до Бонарівки, та Юлія відмовилася й вирішила переночувати у своєму будинку на хуторі Завада.

Того дня місцеві бачили поблизу кількох озброєних чоловіків у чорному. Вони розмовляли іноземною мовою й розпитували, чи встигла вчителька виїхати. Одна з жінок збрехала, що та вже сіла на потяг. Увечері нападники увірвалися до будинку, шукали гроші, коштовності й, можливо, документи. Дім пограбували, а Юлію жорстоко позбавили життя — вона померла від втрати крові.

Наступного дня тіло виявив місцевий житель Станіслав Графф. Його загорнули у біле простирадло й на возі перевезли до Бонарівки. 27 липня 1944 року Юлію поховали всім селом, поспіхом. Місцевий майстер зробив простий хрест із залізної труби з написом «Опарівска Юлія. 26.VII.1944». Чин похорону здійснив священник Іван Клюфас. Могилу згодом віднайшов інженер і краєзнавець Роман Матвійчина, а опікуються нею нащадки переселенців із Бонарівки та правнук Юлії — Степан Андрійович Бандера, повний тезка свого відомого діда.

Історія Юлії Опарівської — це нагадування про те, що за гучними іменами часто стоять тихі жінки, чия щоденна праця тримала громади. Якщо вам захочеться зберегти пам'ять про когось із власної родини, почніть із простого: запишіть спогади старших, зробіть копії світлин і підпишіть їх. Іноді саме такі кроки рятують історію від забуття.