«Хочеться, щоб про героїв пам'ятали не лише рідні»: історія Олени Овчаренко

Чи замислювалися ви, скільки історій наших захисників залишається відомими лише в родинному колі? Олена Овчаренко з Кам'янця-Подільського вирішила це змінити. Родом із села Юнаківка на Сумщині, за час повномасштабної війни вона втратила колишнього чоловіка та кума, а її товариш понад пів року вважається зниклим безвісти.

Колишній чоловік Олени до війни не мав стосунку до армії. Вони прожили у шлюбі десять років і виховували трьох спільних дітей. Після початку повномасштабного вторгнення він пішов захищати Україну попри серйозні проблеми зі здоров'ям. «Він сказав, що все одно має стати як справжній чоловік на захист. Щоб інші чоловіки мали змогу виховувати своїх дітей, щоб в інших дітей був батько».

Спершу він служив у теробороні на Сумщині, згодом потрапив до 44 окремої механізованої бригади, а після навчання його направили на Куп'янський напрямок. Попри розлучення вони продовжували спілкуватися. Остання розмова відбулася 28 серпня 2023 року — тоді Олена відмовляла його їхати на позиції. На початку вересня він перестав виходити на зв'язок, а згодом стало відомо, що на позиціях стався приліт. Тіло знайшли та ідентифікували, поховали 21 вересня того ж року на Алеї Слави в Сумах. Йому було 45 років.

Ще одна близька людина Олени — кум Федір Радько, який загинув у 39 років, служив у Національній гвардії. Після навчання йому пропонували стати інструктором, але він відмовився: «Він сказав, що своїх хлопців він не кине». Федір не мав власної сім'ї, натомість багато часу приділяв батькам, сестрі та племінниці, а для дітей Олени став опорою.

Ще одна історія, яку Олена наразі не може завершити, — історія її товариша Артема. 21 лютого 2026 року він зник безвісти на Сумщині, служив у 95 окремій механізованій бригаді. Його досі шукають. «Разом із дітьми ходжу на акції на підтримку військовополонених. Після власного досвіду втрати особливо добре розумію, через що проходять родини зниклих безвісти», — розповідає жінка.

Три роки тому Олена переїхала із Сум до Кам'янця-Подільського: діти навчаються тут у військовому ліцеї, а сама вона працює у видавництві. Саме через роботу з книгами вирішила створити стіл пам'яті — зібрати історії загиблих не лише з Хмельниччини, а й з інших регіонів. Спочатку думала, що збере близько десяти історій, зрештою їх стало близько двохсот. Власним коштом вона видала книгу «Обличчя пам'яті».

Щоразу, приїжджаючи до Сум, Олена разом із дітьми їде на кладовище. «Інколи мені здається, що я дуже мало для нього роблю. Бо хочеться, щоб пам'ятали більше про наших героїв», — каже вона. І додає: «Хочеться, щоб люди розуміли ціну нашого сьогодення. Ціну того, що ми можемо спокійно жити під мирним небом, що ми можемо виховувати дітей, можемо вільно говорити українською».

Коротко: якщо ви теж хочете зберегти пам'ять про близьку людину — почніть із малого. Запишіть спогади, зберіть світлини, розкажіть історію дітям. Навіть кілька сторінок чи кілька годин на акції на підтримку військовополонених мають значення, адже за словами Олени, «одна людина вийде з полону, повернеться додому, і ти можеш собою пишатися, бо ти дотична до цього».