Кибалка: навіщо українкам був цей незвичний головний убір

Слово «кибалка» може здатися незвичним, але воно міцно закріпилося в українській мові та етнографічній спадщині. Це не був єдиний універсальний предмет: залежно від регіону так називали різні елементи жіночого вбрання — від основи для зачіски до обруча під хустку чи очіпок.

У Словнику української мови кибалку описують як старовинний жіночий головний убір у формі півмісяця. Це слово трапляється і в творах українських письменників XIX століття, зокрема в Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка та Івана Нечуя-Левицького.

Насправді ж кибалка могла виглядати по-різному в різних куточках України. На Східному Поділлі, наприклад, у селах Зятківці Гайсинського району та Стіна Томашпільського району на Вінниччині, кибалкою називали валик, скручений і зшитий із полотна. Його використовували як підкладку під очіпок. Там же траплявся варіант у вигляді обруча з товстого паперу. На Західному Поділлі кибалка була дерев'яним обручем, який підтримував хустку.

Матеріали також були різними: кибалки робили з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи й навіть паперу. Споріднені форми слова знаходимо й поза Поділлям. На Бойківщині, за етнографічними матеріалами, існувала «кібавка» — солом'яний обруч під чіпець. А на Волині побутував термін «кебалко», яким позначали не головний убір, а спосіб укладання жіночої коси.

Кибалка — чудовий приклад того, наскільки багатошаровою була традиційна жіноча зачіска. Те, що здається простою хусткою чи очіпком, насправді могло складатися з кількох деталей, і кожна виконувала свою функцію. Тож наступного разу, розглядаючи старовинні світлини, придивіться: можливо, під тканиною ховається саме кибалка.