Як пережити зникнення близької людини: історія жінки, яка чекала сина 2 роки

Світлана Горбан із села Площі Путильської громади на Буковині знає, як це — жити у невідомості. Її син Олександр Поляк зник безвісти на Донеччині у травні 2024 року. Понад два роки жінка телефонувала побратимам, зверталася до міжнародних організацій, двічі здавала ДНК-тести. Лише у липні 2026 року експертиза підтвердила: Олександра більше немає. Йому було 25.

Останнє повідомлення від сина прийшло в Telegram перед бойовим завданням: «Мамо, я йду на позицію, коли приїду — наберу». Жінка каже, що серце вже тоді було неспокійне. Далі — місяці пошуків: дзвінки, листи, акції на підтримку родин зниклих безвісти. «Два роки і три місяці я телефонувала в усі інстанції. Підключилася вся родина. Його тітка дуже його розшукувала, діти шукали інформацію в інтернеті. Я ночами не спала», — розповідає жінка.

Звістка про загибель прийшла після другого ДНК-тесту. Слідчий повідомив, що до Полтави привезли два рефрижератори з тілами загиблих військових. В одному з них був син Світлани. «Я була на вулиці, впала і не розуміла, що зі мною відбувається», — згадує вона.

Олександра поховали у рідному селі. «Його зустрічало все село — від малого до великого. Всі люди плакали, діти плакали. Всю дорогу до хати йому стелили квіти». Для матері важливо було повернути тіло додому: «Я дякую Богу, що так сталося, що хоча б тіло повернулося на рідну землю, де він народився і хрестився. Я вірю, що його душа полетіла до Бога і після двох років та трьох місяців нарешті знайшла спокій».

Світлана згадує сина веселим і товариським. Він любив рибалити, ходити по гриби та ягоди, був душею компанії. «Він дуже поспішав жити. Був душею компанії, і усмішка майже ніколи не сходила з його обличчя», — каже мати. Олександр служив у прикордонних військах, після початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. Був снайпером, отримав звання старшого сержанта, став командиром батальйону вогневої підтримки у 107 бригаді тероборони. Додому приїжджав рідко — не хотів залишати побратимів без нагляду. «Я намагалася за цей час щось йому наготувати, випрати. Часом по кілька разів будила його, щоб він пішов поїв, бо він не міг встати. Казав: „Мамо, я так втомився“».

Тепер Світлана чекає чоловіка Руслана. Він також пішов добровольцем і зник на Донеччині. Жінка досі не знає, де він і чи живий. «Безвісти зниклого чекати дуже тяжко. Коли ти не знаєш, де твоя дитина, де твоя людина — чоловік, батько чи син, — це найстрашніше. Це біль, який не вщухає. Мене можуть зрозуміти лише ті люди, які пережили таке саме», — ділиться вона.

Попри все, жінка продовжує сподіватися, що чоловік живий і одного дня повернеться додому. Її історія — нагадування про те, як важливо не втрачати надію та підтримувати тих, хто поруч у скрутну хвилину.