«Мені не треба психологічна допомога. Мені треба сказати, що робити»: історія дружини загиблого воїна з Малинщини

Коли отримуєш сповіщення про те, що найдорожча людина зникла безвісти, найперше питання — не «чому», а «що робити». Саме його Надія Мурга поставила начальнику ТЦК, коли у листопаді 2024 року її чоловік, 27-річний командир відділення 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Василь Мурга, не вийшов на зв'язок під час виконання бойового завдання на Курщині.

«Перше, що я запитала у начальника ТЦК: що мені робити? Як може людина зникнути в наш час? І що тепер я, як дружина, маю робити задля того, щоб його знайти чи повернути? Мені не треба психологічна допомога. Мені треба сказати, що треба робити», — розповідає жінка.

Ця розгубленість знайома багатьом. І перший крок, який допоміг самій Надії, — перестати шукати наодинці. Вона почала знайомитися з іншими родинами, які чекали на своїх рідних, і вже у січні 2025 року стала однією з очільниць місцевої спілки «Вірні» — об'єднання родин військовополонених та зниклих безвісти захисників. У лютому 2025-го спілка провела першу акцію пам'яті в Малині.

«Таких родин було багато. Ми навіть самі не очікували, що нас так багато. І ніхто про це не знав. У громаді взагалі не розповідали про зниклих безвісти та полонених. На той момент про це взагалі ніде не писали, у жодних зведеннях. Тільки коли ми об'єдналися, вийшли на акції, тоді зрозуміли, що нам треба говорити про себе, щоб про нас знали, щоб знали про наших рідних», — каже Надія.

Якщо ви теж чекаєте на свою людину, варто знати: разом голос родин звучить гучніше. Акції пам'яті, спільні звернення, підтримка одне одного — це не формальність, а спосіб нагадати суспільству й міжнародній спільноті про тих, хто досі не повернувся.

Окрема розмова — як говорити з дітьми. Надія розповіла доньці Поліні, що тато загубився і мама його шукає. Дівчинка відповіла: «Я теж хочу шукати тата». Відтоді вона разом із мамою на кожній акції. А коли Надія запалила свічку біля фото чоловіка, Поліна задула її й загадала «найголовніше бажання в світі, щоб таточко вернувся».

Півтора року пошуків Надія готувалася до різних варіантів. Звістку про загибель Василя отримала у червні 2026 року. «Я переступила, пам'ятаю, поріг. Чую, що у мене дзвонить телефон. Якось так дьорнуло. Бачу, що невідомий номер. Я взяла слухавку. По паузі зрозуміла, що дзвонить слідчий. Він запитав, чи я Мурга Надія Вікторівна. Настала пауза. Я кажу: "Кажіть". Я вже зрозуміла і була готова це слухати», — пригадує вона.

Василя поховали в Малині на Алеї Героїв міського кладовища. Попрощатися прийшли родини військових і містяни. Відтоді Надія вчиться жити з болем — і не приховує, що це щоденна праця: «Одна людина мені сказала: "Ти така сильна". Сильна я на людях. Сильна я, бо не показую всього, що робиться всередині. Ось сьогодні вночі я прокинулася. Я дуже погано сплю зараз. Прокинулася — і мене накрило. Я плакала так, що у мене все боліло».

Попри втрату, Надія залишається очільницею спілки «Вірні». Каже, що тримається завдяки іншим: «Я знаю, чому я не лишаю це все: тому що знаю, що є родини, які роблять набагато більше, ніж я... Вони для мене — взірець».

На акціях вона бачить матерів, дружин і дітей, які роками чекають. І зізнається, що говорити з ними про надію тепер особливо важко: «Важко говорити, давати надію, коли у тебе такий статус, коли твоя надія вже не справдилася... Але для мене важливо не просто дати якусь надію, а дати родинам сили йти далі, не зупинятися, незважаючи на те, скільки часу вже минуло».

Планів на майбутнє Надія поки не будує: «От просто живеш день за днем... Хочеться дочекатися завершення, повернення всіх, а вже потім будувати плани на майбутнє».

Коротко: якщо ваша близька людина зникла безвісти — не залишайтеся з цим наодинці. Шукайте інші родини, долучайтеся до об'єднань, говоріть про своїх рідних уголос і не зупиняйте пошуків. І бережіть себе: сили на людях і біль наодинці — це нормально.