«Хочеться, щоб про героїв пам'ятали не лише рідні»: історія Олени Овчаренко

Чи замислювалися ви, скільки історій наших захисників залишається відомими лише їхнім родинам? Олена Овчаренко, яка родом із села Юнаківка на Сумщині, а нині живе в Кам'янці-Подільському, вирішила це змінити. За час повномасштабної війни вона втратила колишнього чоловіка та кума, а її товариш понад пів року вважається зниклим безвісти.

Її колишній чоловік до війни не мав стосунку до армії. Вони прожили у шлюбі десять років і виховували трьох спільних дітей. Попри серйозні проблеми зі здоров'ям, після початку повномасштабного вторгнення він пішов захищати Україну. «Він сказав, що все одно має стати як справжній чоловік на захист. Щоб інші чоловіки мали змогу виховувати своїх дітей, щоб в інших дітей був батько», — пригадує Олена.

Спочатку він служив у теробороні на Сумщині, згодом потрапив до 44 окремої механізованої бригади, а після навчання його направили на Куп'янський напрямок. Попри розлучення, вони продовжували спілкуватися. Остання розмова сталася 28 серпня 2023 року. «Я його відмовляла не йти. Він каже, що має», — згадує жінка. На початку вересня він перестав виходити на зв'язок, а згодом стало відомо, що на позиціях стався приліт. Тіло знайшли та ідентифікували, поховали 21 вересня того ж року на Алеї Слави в Сумах. Йому було 45 років.

«Він справжнім чоловіком був, батьком гарним, гарним сином, вірним другом. Він, якщо попросили щось про допомогу, ніколи не відмовив», — розповідає Олена. Він любив дітей і не розділяв їх на «своїх» та «чужих», любив риболовлю й навіть устиг упіймати білого амура для мами на день народження. Донька досі згадує, як батько став перед нею на одне коліно й подарував кільце з дроту: «Каже: "Мамо, пам'ятаю, коли ця пісня грала, то тато став на одне коліно і подарував мені таке колечко з проволоки. Каже: "Будеш моєю, типу, нареченою?"».

Після втрати Олена власним коштом видала книгу «Обличчя пам'яті». Щоразу, приїжджаючи до Сум, разом із дітьми їде на кладовище. «Інколи мені здається, що я дуже мало для нього роблю. Бо хочеться, щоб пам'ятали більше про наших героїв. Бо, на жаль, так склалося, що про героїв пам'ятають лише тільки рідні», — каже вона.

Ще одна близька людина — кум Федір Радько, який загинув у 39 років. Він служив у Національній гвардії. «Він сказав, що своїх хлопців він не кине», — пригадує Олена. Федір не був одружений і не мав дітей, але багато часу приділяв батькам, сестрі та племінниці. Для дітей Олени він став опорою. «Він для моїх дітей став опорою. Міг дати дружню пораду, підтримати мого сина. Він був ніби духовним татом». Його мати також створила книгу пам'яті про сина, і Олена хоче долучити його історію до своєї ініціативи.

Не може завершити Олена й історію свого товариша Артема, який 21 лютого 2026 року зник безвісти на Сумщині. Він служив у 95 окремій механізованій бригаді, його досі шукають. «Разом із дітьми ходжу на акції на підтримку військовополонених. Після власного досвіду втрати особливо добре розумію, через що проходять родини зниклих безвісти», — розповідає жінка. На акції вона приходить із дітьми й пояснює їм: «Якщо ми стоїмо п'ять хвилин, годину — це нічого не дасть. А одна людина вийде з полону, повернеться додому, і ти можеш собою пишатися, бо ти дотична до цього».

Три роки тому Олена переїхала із Сум до Кам'янця-Подільського — діти навчаються тут у військовому ліцеї, а сама вона працює у видавництві. Саме через роботу з книгами вирішила створити стіл пам'яті, щоб зібрати історії загиблих не лише з Хмельниччини, а й з інших регіонів. «Хотілося показати, що на сході є також і втрати, великі втрати, і ми також втрачаємо. І не хочеться, щоб було цього поділу», — пояснює вона. Спочатку думала зібрати близько десяти історій, зрештою їх стало близько двохсот.

Так само вона збирала імена загиблих сумчан для прапора, який хотіла використати під час автопробігу на підтримку міста. Через безпекову ситуацію автопробіг не провели, але ідею збереження пам'яті продовжили. «Хочеться, щоб люди розуміли ціну нашого сьогодення. Ціну того, що ми можемо спокійно жити під мирним небом, що ми можемо виховувати дітей, можемо вільно говорити українською», — каже Олена. І додає: «Хочеться, щоб про них пам'ятали, а не вони були важливі тільки рідним».

Тож якщо ви хочете підтримати пам'ять про захисників — почніть із простого: розпитайте своїх рідних, запишіть історії, які чули, долучіться до акцій або меморіальних ініціатив у своєму місті. Навіть кілька хвилин вашої уваги можуть стати частиною великої спільної пам'яті.