Фрази, які змушують вас виправдовуватися після сварки

За її словами, ухиляння від відповідальності не завжди впадає в око з конкретних слів. Воно радше проявляється в емоційному заряді мовця або в тому, що ця фраза просто обриває розмову. «Ухилення від відповідальності не обов’язково виявляється в конкретних реченнях, а в емоційному заряді, з яким інша людина це говорить, або в тому, що це речення закриває комунікацію», — каже Гельстаб.

Класичний приклад — «ти перебільшуєш». Така репліка не допомагає зрозуміти, чому співрозмовник відреагував так різко, а лише зупиняє розмову. Психологиня радить скерувати її інакше: «Поділися зі мною своїми відчуттями, як ти бачиш ситуацію».

Окрема категорія — фрази, які перекладають вашу поведінку на іншу людину. Наприклад: «Я так вчинив, бо ти мене до цього підштовхнув». Певна правда тут є: у стосунках ми постійно реагуємо одне на одного, і сімейна терапія називає це «циклічною причинно-наслідковою взаємодією», тобто єдиного винуватця може й не бути. Проблема починається тоді, коли хтось цілком перекладає на це власну відповідальність. «Проблема цього речення в тому, що воно створює козла відпущення, однозначно звинувачує іншого і заперечує власну частку провини», — зазначають у матеріалі. Адже коли нас хтось розлютив, рішення, як відреагувати, усе одно залишається за нами.

До фраз, що перекладають відповідальність на інших, належать і такі: «Я ж просто жартував, чого тут ображатися?», «Тобі вже нічого не скажеш», «Гаразд, тоді я винна у всьому», «Я — найгірша мама у світі». Перші дві часто знецінюють почуття іншої людини. Останні дві, хоч і звучать самокритично, насправді теж відводять увагу від початкової проблеми. «Така поведінка, що імітує підпорядкування, є добре відпрацьованим захисним механізмом, який не дозволяє висловити будь-яку критику чи негативний відгук на адресу іншої людини», — пояснює психологиня. Спільна риса цих реплік, за її словами, у тому, що вони «створює певну ієрархію замість рівності, формує ролі нападника та захисника і перекриває шлях до взаєморозуміння та подальшої розмови».

Чому ж так важко визнати, що ми помилилися? «Визнати, що ми помилилися, означає стати вразливими перед іншими, а це у багатьох людей викликає дуже глибокі травми», — зазначає фахівець. Той, кого в дитинстві жорстоко принижували або ображали за помилку, і в дорослому віці може сприймати критику як загрозу. Хтось у відповідь атакує, критикує або глузує, інші заперечують, завмирають чи змінюють тему, а дехто надмірно підкоряється й одразу потрапляє в роль жертви. Інтенсивність реакції часом не відповідає конкретній ситуації — і тоді варто задуматися, що, ймовірно, активувалася якась давня травма.

Тривожним сигналом Гельстаб називає ситуацію, коли під час конфлікту людина не може виявити цікавості до почуттів іншої сторони. «На мою думку, завжди викликає підозру, коли хтось бачить речі лише з однієї точки зору — своєї власної — і не виявляє ні цікавості, ні відкритості до емоцій та переживань іншої людини», — зауважила вона.

Тож наступного разу, коли відчуєте, що розмова знову скочується у виправдання, спробуйте зупинитися й запитати про почуття співрозмовника замість того, щоб захищатися. Якщо ж помічаєте, що реакція надто бурхлива для цієї ситуації, варто придивитися до власних давніших болючих місць. А головне — пам’ятати, що мета розмови не перемогти, а почути одне одного.