91-річна Надія Бондарук живе сама на хуторі: город, прогулянки та вірші про мир

Про свою односельчанку розповіла читачка з села Оса Надія Бурко. За її словами, місцева бабуся Надя — справжня берегиня народної мудрості: може годинами згадувати давні пісні та читати власні вірші.

До оселі Надії Бондарук веде ґрунтова дорога через поля. Жінка звикла до життя на хуторі й переїжджати до дітей не хоче. У неї п'ятеро дочок — вони живуть у сусідньому селі, Турійську, Луцьку та на Закарпатті, регулярно навідуються й привозять усе необхідне. Якось донька забрала маму до себе перезимувати, але вже наступного дня почула: «Мені у вас скучно, везіть мене додому».

Попри поважний вік, Надія Сергіївна не звикла сидіти без діла. Біля хати має невеликий город, де ростуть картопля, цибуля та буряки, а нещодавно сама побілила льох, щоб було де зберігати врожай. «Я маю свою картопельку, цибулю, бурячок, бо не можу сидіти, склавши руки», — розповідає жінка.

Цю хату вона колись будувала разом із чоловіком. Обоє працювали в колгоспі: він був бригадиром тракторної бригади, вона полола буряки. Разом виростили п'ятьох дочок. Нині навколо оселі — поля, дерева й ліс. Колись жінка тримала курей, але від господарства довелося відмовитися: птицю покрала лисиця, тож домашніх тварин у неї тепер немає.

У хаті Надія Сергіївна дивиться телевізор, слухає новини й телефоном підтримує зв'язок із рідними. Серіали їй не до душі: «То все казки», — сміється вона. Зате щодня, щойно настає ранок, виходить на дорогу й неквапливо ходить туди-сюди. Каже, що колись побачила по телевізору передачу про користь руху для людей старшого віку — і відтоді намагається не засиджуватися. «Того треба ворушитися до останнього. Я не люблю на ліжку лежати», — говорить 91-річна волинянка.

Буває, що втомлюється, але лягати відпочивати не поспішає — краще посидить або ще трохи пройдеться. До села навідується час від часу, а продукти та інші потрібні речі привозять діти. У домі чисто й затишно: на стінах — вишивки, всюди акуратно застелені доріжки, на видному місці — світлини з родинних свят. Найбільше жінка тішиться рідними: має восьмеро онуків, одного правнука та трьох праправнучок.

Окрема гордість Надії Бондарук — пам'ять. Вона легко згадує давні пісні, вивчені ще в дитинстві, і читає власні вірші — про Україну, війну, молитви за мир і перемогу. Жінка пережила Другу світову війну, а тепер знову чекає на мир і вірить, що дочекається завершення нинішньої війни. Щодня вона молиться за Україну, своїх дітей і всіх, хто захищає державу, а потім виходить на свою ранкову прогулянку — бо, як сама каже, «треба ворушитися до останнього».

Якщо шукаєте приклад для себе або для старших рідних, у цій історії є кілька простих орієнтирів: рухатися щодня, хай навіть потроху; мати маленьку справу, яка тримає в тонусі, — город, догляд за домом; підтримувати зв'язок із рідними; знаходити заняття для душі — пісні, вірші, молитву. І не боятися жити так, як хочеться саме вам.