Юлія Опарівська: історія тещі Степана Бандери, яка не встигла на останній поїзд

Юлія Опарівська народилася 10 травня 1898 року в селі Семушова поблизу Сянока. Її батько Василь Ганківський був учителем, а згодом — шкільним інспектором. У родині шанували освіту, українську культуру та громадську працю.

Під час Першої світової війни Юлія познайомилася з семінаристом Василем Опарівським. 1916 року вони повінчалися в Покровській церкві села Бонарівка, того ж року Василя висвятили на греко-католицького священника. Через рік народилася донька Ярослава, ще через рік — син Лев.

«Юлію дуже любили в Бонарівці, бо вона була і вчителькою, і лікарем, і добрим порадником. Вона закінчила університет у Відні, та поляки довго не давали їй роботи, заледве дали початкову школу в с. Завадка. Донька Василя і Юлії Опарівських Ярослава вчилася у Львові в університеті, там познайомилася зы Степаном Бандерою і вийшла за нього заміж. Молоді Степан і Славка часто приїжджали в Бонарівку до родини, погостити до стрийків, братів батька», — пишуть у спогадах історики.

Та спокійне життя обірвалося. Під час польсько-української війни отець Василь добровільно вступив до Української галицької армії, став капеланом 11-ї Стрийської бригади УГА. У червні 1919 року під час Чортківської офензиви він був тяжко поранений і помер. Юлія залишилася вдовою з двома дітьми у 21 рік. Більше вона не одружилася, хоча пропозиції отримувала, і присвятила себе вихованню дітей та вчителюванню.

Польська влада часто перешкоджала працевлаштуванню дружин колишніх старшин УГА та людей, пов’язаних з українським рухом. Та згодом Юлія почала викладати у селах Замішанщини. Вона брала участь у роботі «Просвіти», «Рідної школи», «Лугу», допомагала відкривати українські осередки, а з її ініціативи в Петрушевій Волі з’явилася початкова школа. Вона проводила курси грамотності й куховарства, навчала німецької мови, позичала книжки, а за потреби навіть допомагала породіллям.

Донька Ярослава згодом поїхала до Кракова і 1940 року вийшла заміж за Степана Бандеру. Син Лев долучився до українського підпілля. У серпні 1942 року його заарештували німці. Три місяці він провів у тюрмі на Лонцького у Львові, де, щоб не зламатися, вишивав українські орнаменти на білому полотні. 27 листопада 1942 року Лева Опарівського разом із 27 членами ОУН розстріляли на Кортумовій горі. Юлія втратила чоловіка, а потім — сина. А її зять Степан Бандера на той час перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен.

Навесні 1944 року радянські війська наблизилися до Галичини. Юлія розуміла: залишатися небезпечно. Вона готувалася виїхати на Захід. За однією версією — до Відня, за іншою — до Берліна. 26 липня 1944 року разом із двома знайомими жінками вона дісталася до залізничної станції «Прибівка». Однак останній поїзд уже пішов. Наступний мав вирушити лише вранці.

Супутниці вмовляли її повернутися разом з ними до Бонарівки, де можна було знайти прихисток. Юлія відмовилася. Вона вирішила переночувати у своєму будинку на хуторі Завада, а вранці знову вирушити до станції.

Того дня місцеві бачили поблизу кількох озброєних чоловіків у чорному. Вони розмовляли іноземною і намагалися з’ясувати, чи встигла вчителька виїхати. Одна з жінок, які супроводжували Юлію, збрехала, що та вже сіла на потяг. Увечері озброєні нападники увірвалися до її будинку. Вони шукали гроші, коштовності й, можливо, документи. Дім пограбували, речі розкидали, меблі пошкодили, сімейні світлини опинилися на підлозі. Учительку жорстоко позбавили життя.

Наступного дня тіло Юлії Опарівської виявив місцевий житель Станіслав Графф. Вона померла від втрати крові. Тіло загорнули у біле простирадло й на возі перевезли до Бонарівки. 27 липня 1944 року Юлію поховали всім селом. Похорон відбувався поспіхом. Місцевий майстер виготовив простий хрест із залізної труби. На ньому написали: «Опарівска Юлія. 26.VII.1944». Чин похорону здійснив священник Іван Клюфас. Могилу Юлії Опарівської згодом віднайшов інженер і краєзнавець Роман Матвійчина.

Збереженням поховання опікуються нащадки переселенців із Бонарівки та правнук Юлії — Степан Андрійович Бандера, повний тезка свого відомого діда.