«Дерево чекання» у Дніпрі: як родини полонених тримаються разом

Чи знаєте ви, як важливо родинам військовополонених і зниклих безвісти відчувати, що вони не самі? Саме для цього у Дніпрі провели молитовний сніданок, який об’єднав людей, що щодня чекають на своїх рідних. Учасники разом молилися за здоров’я, мир і якнайшвидше повернення захисників додому, а також послухали концертну програму.

Директор департаменту ветеранської політики Дніпровської міської ради Антон Малий наголосив: важливо не лише підтримувати родини, а й системно працювати задля повернення військових. «Сьогодні це молитовний сніданок пам’яті про хлопців, які зникли безвісти або перебувають у полоні, про яких їхні рідні досі не мають звістки. Це також сніданок надії», — зазначив він.

Особливою частиною заходу стала ініціатива «Дерево чекання». На живому дереві планують розміщувати стрічки з іменами українських захисників, які у полоні або вважаються зниклими безвісти. Як пояснив Антон Малий, це символ того, що про бійців пам’ятають і чекають, а коли вони повертатимуться — зможуть самі зняти свої стрічки. Ініціативу підтримало Всеукраїнське громадське об’єднання матерів та родичів учасників АТО «Берегиня», і невдовзі за підтримки церкви планують висадити постійне дерево надії.

Голова об’єднання Алла Макух знає про біль очікування не з чужих слів: її син понад рік був у полоні, а після звільнення жінка разом з іншими родинами створила організацію. «Ми можемо підтримувати одне одного та боротися за права і повернення своїх рідних», — розповіла вона. На зустріч прийшли матері, які не мають звісток про синів ще з 2014 року.

Історія Оксани Ковальчук — одна з найзворушливіших. Її чоловік Віталій пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення, служив у розвідці та зник безвісти приблизно через місяць. Родина чекає на нього вже понад чотири роки. «На нього чекаю я, його діти та двоє онуків. Один із них народився вже після його зникнення», — поділилася жінка. Вона зізнається: найважче — постійна невизначеність, але спільна підтримка додає сил.

Багато родин не лише чекають, а й волонтерять. Наталія, син якої Станіслав зник безвісти у червні 2022 року, разом із побратимами виготовляє ізотермічні ковдри, пончо та накидки для маскування техніки. «Я досі чекаю на звістку і вірю, що він живий та перебуває в полоні. Поки чекаю, намагаюся допомагати іншим нашим хлопцям», — каже вона.

Такі зустрічі — нагадування: разом ми сильніші. Якщо ви також чекаєте на рідних або хочете долучитися до допомоги, зверніться до громадських організацій, які об’єднують родини військових. Підтримка тих, хто поруч, допомагає пережити найскладніші дні.