180 віршів замість обіймів: як мати загиблого воїна з Вінниччини перетворила біль на слово

Коли гине дитина, світ зупиняється. Але Альона Клименюк знайшла сили не зупинитися сама: три з половиною роки вона щодня приходить на могилу 25-річного сина Руслана, який загинув на Донеччині, і розмовляє з ним через вірші.

«Для когось це просто дорога, а для мене це Віа Долороса. Це дорога, по якій Ісус ніс свій хрест. От так і я несу свій хрест, бо немає страшнішої дороги, ніж дорога до могили, де лежить твоя дитина», — зізнається жінка.

Руслан, який мав псевдо «Дєд», пішов до ЗСУ з початком повномасштабного вторгнення. Служив у 59 окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка помічником гранатометника. Спочатку воював на Херсонщині, і матір пам’ятає, як син телефонував: казав, що йому подобається військова справа, але не знав, у яке пекло їде.

«Коли вони звільнили Херсон, він дзвонить і каже: "Мамо, мене відправляють на Донеччину". І у мене все опустилося — я як відчувала біду», — розповідає Альона. Біда не забарилася: 22 березня 2023 року в селі Первомайське на Донеччині Руслан загинув під час виконання бойового завдання. Йому назавжди 25.

Раніше жінка ніколи не писала віршів. Але після смерті сина рядки почали приходити самі — каже, наче хтось надиктовує згори. Так вона рятується від істерик і сліз: «Можливо, це Бог дав мені таке полегшення — виливати свій біль на папір».

Спершу вірші з’являлися в соцмережах, а цієї весни вийшла перша збірка «Від болю — до сили» зі 180 поезій. Усі сто примірників першого накладу жінка передала за донати на ЗСУ. Книга особлива ще й тим, що її сторінки доповнюють родинні світлини та моменти з життя Руслана. На обкладинці — мак, що пробивається з каменю, символ крові та пам’яті. Це реальне місце, де син був під час останньої відпустки.

У кімнаті Руслана досі все стоїть так, ніби він ось-ось повернеться: світлини, телефон, портсигар, шеврони та нагорода «За службу та звитягу», яку він отримав за життя, але так і не встиг забрати особисто. Про родину Клименюків написала також письменниця Любов Здирко — у книзі «Мати солдата» зібрано світлини Руслана, його життєпис і 50 віршів Альони.

«Я ніколи не кажу, що у мене був син. Він є у серці, пам’яті. Я його відчуваю і відчуваю любов, яку не можу йому дати. Тому виливаю її у вірі», — каже мати.

Історія Альони Клименюк — не лише про втрату, а й про те, як можна перетворити біль на дію. Її приклад нагадує: навіть коли здається, що життя скінчилося, можна зробити крок, який допоможе іншим і врятує вас самих. Якщо ви переживаєте подібне горе, не тримайте все в собі — шукайте те, що стане вашою соломиною: чи то творчість, чи підтримка близьких, чи допомога тим, хто поруч.