Історія Мар’яна Духневича: як «Добрий» боронив Україну до останнього

Ви коли-небудь замислювалися, що означає бути опорою для великої родини та водночас відданим військовим? Історія Мар’яна Духневича, який загинув, боронячи Україну, — саме про це.

Мар’ян народився 16 липня 1992 року в селі Майдан-Вербецький на Хмельниччині. Після школи здобув фах водія-механіка в технікумі в Голоскові. Рано втративши батька, він узяв на себе турботу про матір і п’ятьох братів і сестер. Тож одразу після навчання вирушив на заробітки до Польщі, де працював на лісопильні, а в перервах між поїздками їздив на будівництво до Києва.

«Всі роки він працював у Польщі на лісопильні на циркулярці. Тобто він на машинах підвозив деревину і завозив її на циркулярку. Додому він приїжджав лише раз на рік, на один місяць», — розповідає сестра Мар’яна Верміяш.

Вільного часу чоловік майже не мав, але коли він випадав, любив грати у футбол і проводити час із родиною. Мріяв стати вчителем фізкультури, проте родина не мала коштів на навчання. Тож він, як найстарший брат, продовжував працювати, щоб підтримувати близьких. «Скільки б він не працював, собі майже нічого не мав з цього. Хоча, якби захотів, міг би й хату, й машину придбати, але опікувався нами», — згадує сестра.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Мар’ян повернувся з Польщі та в березні 2022 року уклав контракт із 46-ю бригадою ЗСУ. «Він без вагань приїхав і сказав, що не буде сидіти за кордоном, а прагне захищати державу. Його головна мотивація полягала не в захисті тих людей, які зараз є в Україні, а в тому, щоб перемогти зараз і нашим дітям не довелося потім воювати», — ділиться сестра.

У складі бригади він боронив Харківщину, Краматорський напрямок, а згодом виконував завдання на Курському напрямку. Після закінчення контракту в березні 2025 року уклав новий — із 11-м Краматорським загоном Державної прикордонної служби. Як водій-механік доставляв їжу та оснащення, а також забирав поранених і полонених.

Позивний «Добрий» він отримав від побратимів — за характер. «Всі побратими, кого мені вдалося опитати, казали, що він ніколи ні на що не жалівся і завжди всіх підтримував», — розповідає Мар’яна.

25 травня 2026 року Мар’ян загинув на Харківщині, поблизу селища Білий Колодязь. Він щойно забрав із позицій двох полонених росіян і тіла загиблих побратимів, коли у його машину влучив FPV-дрон. Осколок влучив у голову. 2 червня з воїном попрощалися на Алеї Слави в Летичеві. Йому було лише 33 роки.

У Мар’яна залишилися 11-річний син Сергій, мати Світлана, три сестри та два брати. Рідні створили петицію про присвоєння йому звання Героя України — її можна підписати, щоб вшанувати пам’ять захисника.

Історія Мар’яна — нагадування про те, що справжня доброта не в словах, а у вчинках. І що ціна нашої свободи — це життя таких людей, як він.