«Служу українському народові»: історія загиблого майора поліції Арсенія Алексєєва

Ви коли-небудь замислювалися, що залишається після людини, яка присвятила життя службі та захисту інших? Історія майора полку поліції особливого призначення КОРД (стрілецький) Арсенія Алексєєва — це не лише сумна звістка про втрату, а й нагадування про те, як важливо берегти спогади про тих, хто поряд.

Арсенію мало б виповнитися 43 роки 11 серпня. Менш ніж пів року тому він загинув на Донеччині, виконуючи бойове завдання з побратимами. Він дістав важке поранення, а наземний роботизований комплекс, який евакуйовував його, був атакований російськими FPV-дронами. Його посестра Катерина розповіла, що росіяни жорстоко вбили Арсенія, і вона хоче, щоб про це знали, а також про те, яким він був.

Познайомилися вони понад 10 років тому, коли Катерина працювала в експрес-лабораторії дитячої реанімації та була кураторкою волонтерського проєкту з арт-терапії. Арсеній погодився допомогти. Катерина згадує, як він знайшов спільну мову з підлітками, які були здивовані, що поруч із ними поліцейський. Малеча постійно смикала його, а старші хлопці після заняття питали, коли він приїде знову, забуваючи про крапельниці та біль.

Окрім служби, Арсеній захоплювався фотографією, особливо нічною зйомкою, та технічними налаштуваннями. Катерина каже, що служба займала багато місця в його житті — це була його родина. Він завжди був на зв'язку, у будь-який момент готовий виїхати. Він давно ухвалив рішення про переведення у бойові підрозділи поліції, проходив навчання одне за одним, жив думкою, що зможе допомагати своїми знаннями побратимам. До останнього був вірний присязі, і, як переповідають побратими, його останні слова були: «Служу українському народові».

Велике значення для Арсенія мала родина: мама Тетяна, старший брат Ігор і молодший Микола, який теж служить. З батьком Миколою у нього був дуже сильний зв'язок. Він усіх оберігав, віджартовувався і казав, що «все одно все буде добре». На жаль, під час служби тато помер, і Арсеній не зміг приїхати на прощання. Приїхав, коли зміг. Йому це дуже боліло, але свій біль він носив у собі.

Однокласниця Арсенія Ольга, з якою він провчився з 5 по 11 класи у школі села Микільське-на-Дніпрі, згадує його як «ходячу енциклопедію», товариського, веселого, але водночас дуже серйозного. Катерина додає, що ці якості цінували на службі, а він хвилювався за молодших колег. Під час бойових завдань він писав їй, щоб молилася за нього, а вона нагадувала йому відписатися після повернення.

Нині Катерина шукає кішку Мавку, яку Арсеній врятував у 2023 році, коли їхав машиною і помітив тварину посеред траси. Він її підібрав, вилікував. Катерина відчуває, що це тепер її відповідальність — знайти, у кого вона, аби хоч смаколики передавати. Збереження пам'яті про Арсенія — ще одна її відповідальність, тому вона хоче, щоб про нього та його рідних не забували.